Мій травматичний досвід лікування у цивільної психіатрині

Мене вбивали, але я вижила. Спочатку імунна система мами, а потім намагалися знищити тупі люди. Вижила і стала злішою. 

Почнемо з того, що я людина, яку не приймали у більшості колективів. З двох років я шукаю відповіді на запитання «Хто я?» та «Навіщо мене народили». У 3 роки я вміла читати дорослі книги і дістала збірку Івана Франка, в якій побачила оповідання «Малий Мирон». Прочитавши, я ридала, бо впізнала себе.  

У 5 років я продовжила читати дорослі книги і натрапила на «Акушерство та гінекологію».  Я зрозуміла інформацію правильно і вже тоді вагітність і пологи були оцінені мною як варварське втручання у тіло жінки.  Тому на відміну від інших дітей, я не просила ні братиків, ні сестричок. Через це мене засуджували дорослі тітки, які цькували та інколи фізично били.  З віком ставала сильнішою та лютішою і могла вже піддати їх жорстокій сатирі, яку оцінювала лише чоловіча аудиторія чи такі ж дівчиська як я. 

Що ж стало причиною відмінності від інших дітей?  Відповідь проста: розлад аутичного спекрту (РАС), а звідси розлад гіперактивності та дефіциту уваги.  Звідки він береться? Якщо жінка має високий інтелект, то вагітність буде важкою.  Це і сталося у випадку моєї мами.  Водянка і токсикоз були постійними супутниками, а їсти вона могла лише цитруси.  Це явище має пояснення таке: імунна система матері сприймає плід як паразит та атакує мозок плода. І тут вже виживає сильніший.    

Я вижила, але мені важко пристосуватися.

Були проблеми із  розумінням неписаних соціальних норм. Ніколи нікому не шкодила, але завжди відгрібала за чужі крадіжки та піддавалася цькуванню з боку вчителів та однолітків.  Інколи свою ворожість вони аргументували тим, що у мене дивний погляд і «взагалі ти дивна».  Вже тоді мені вдалося зрозуміти, що все що відбується несправедливо, а дорослі бувають тупішими за дітей.

Мене завжди обурювала несправедливість.

Тому я захищала себе та своїх людей за допомогою фізичної сили. Така поведінка обурювала вчителів та мамаш кривдників, які провокували. У підлітковому  віці я намагалася стримувати себе. Як наслідок мігрені, які мучили мене з 7 років почали тривати 20 днів. Лікарі у поліклініці виписували бади та цитрамон. Мені ставало гірше. Тоді вони почали говорити, що я брешу про свій біль, щоб гуляти школу. 

Адекватне лікування вдалося отримати лише у Госпіталі Міністерства оборони. Але справжній діагноз не говорили через побоювання неадекватної реакції у місті, де я проживаю.  У лікарській практиці були випадки неадекватної реакції на пацієнтів з розладом гіперактивності та дефіциту  уваги. Їм ставили хибні діагнози ( частіше шизофренію)та примусово лікували у державній психіатричній клініці, порушуючи всі протоколи.

Нейролептики зазвичай провокують шизоїдну акцентуалізацію і роблять людину схожою на  шизофреніка. Тільки є велика різниця між шизоїдною акцентуалізацію, шизоїним розладом і шизофренією.   У перших двох категорій відсутні ключові ознаки шизофренії-  галюцинації та голоси, які дають накази.  Саме через незнання цих фактів лікарями нижчої ланки пацієнти з ГРДУ залишаються недіагностованими або мають хибні діагнози і помирають у ранньому віці. 

У більш лайтовому варіанті такі пацієнти отримують неправильне лікування. У моєму випадку приватна лікарка сплутала мою шизоїдну акцентуалізацію з нарцисичним розладом. До цієї лікарки я прийшла, бо лікарі чоловіки відмовлялися зі мною науково говорити про мій розлад та моє невдоволення зовнішністю пояснювали обсесивно-компульсивним розладом.  Така відповідь не влаштовувала мене.  Вирішила знайти лікарку жінку, яка зрозуміє мої почуття і травму від гендерної соціалізації.  Але жодної емпатії не отримала. Вона поводилася насторожено та не слухала взагалі.  Я заповнила анкету. На її основі мені виписали атиповий нейролептик   кветіапін 150 тричі на день.  

Почала пити ці ліки. Невдоволення зовнішністю лише посилилося.

Напади аутоагресії посилилися. Тільки від укусів рук я перейшла до порізів рук та обличчя.  Коли я це написала лікарці, то вона відповіла, що не вміє працювати з нарцисизмом і забанила скрізь.  Її хибний діагноз зіпсував мені стосунки з усіма.

Я залишися на одинці зі своїм болем. Тільки після завершення інтернатури із психіатрії та отримавши бакалавра за спеціальністю «Клінічна психологія» я все зрозуміла.  Але завершити навчання допомогли 30 сеансів EMDR, які провів  один із командирів підрозділу ССО. Натомість психологи бригади спеціального призначення розповіли мені, хто такі нарциси на прикладах конкретних  людей і ситуацій.

Саме їх допомога зіграла ключову роль у розкладанні по полицях вивченого раніше матеріалу.  Я зрозуміла, що не є нарцисом, а все життя була жертвою їх інтриг і більшість вірила не мені.  Ніколи не пробачу нарцисів та людей у спектрі, які їм повірили.  Бо їх дії стали причиною моїх депресій та сенсорної дисфорії. Цей біль нереально передати текстом.  Пробачаю лише нормісів, які попросили вибачення і все зрозуміли.