"У Щасті ми були щасливі": історія ветерана, який пішов на війну заради коханого

Не міг залишити коханого хлопця одного на війні з рашистами. Василь Давиденко, 41-річний ветеран АТО, публічно заявив, що він-гей. Це другий військовий в історії української армії, який наважився на такий крок. Першим це зробив Віктор Пилипенко, екс-боєць батальйону "Донбас".

У правозахисному русі ЛГБТ відкрите зізнання своєї гомосексуальної орієнтації називають камінг-аутом. Юрист Василь Давиденко служив у ЗСУ, пізніше перейшов до одного з добровольчих батальйонів, який увійшов до складу Національної гвардії. З ним він поїхав на фронт, на Луганщину, у липні 2014-го. Прослужив до середини 2015 року.

Гей Василій Давиденко на війні

Зі служби його звільнили за станом здоров'я. Військовий отримав контузію, після неї довго лікувався. Василеві дали третю групу інвалідності через травми, отримані на війні. Втім, він каже, що і сьогодні пішов би служити: "Мене навряд чи хто візьме. Інваліду війни, хоча за законом і можна, не перебуває посад. Втім, я готовий звернутися до військового керівництва з проханням розглянути, чи могли б мене прийняти знову в армію".

BBC News Україна поспілкувалася з Василем про те, чому для нього було важливо зробити камінг-аут, як він опинився на війні і що думає про гомофобію в армії та поза нею.

Про нього

Головним мотивом піти воювати для нього було кохання. Глибоко особиста, що змінила його як людину, що спонукала переглянути власні цінності, ставлення до себе та інших людей. Яка змінила спочатку його, а потім перевернула все життя.

Улюблений хлопець Арсен, із невеликого села на Західній Україні, служив в армії. Вони познайомилися у лютому 2014 року, коли країна переживала кульмінацію Євромайдану та підходила до точки неповернення перед анексією Криму та війною на Донбасі.

Василь та Артем разом, 2014 рік

З Арсеном ми списалися у ВКонтакті. Не пам'ятаю навіть, хто перший написав. Він мав їхати до своєї військової частини з Одеси через Львів. Поїзд стояв півгодини вночі на вокзалі. Арсен запропонував зустрітися. Я пішов до того поїзда. Ми поговорили – і він залишився. Вранці поїхав. Я сам себе не впізнавав. Це було платонічне кохання. Ми на телефоні сиділи по кілька годин, у соцмережах вели тонни листування.

Згодом частину Арсена відправили до АТО. Василь розповідає, що вирішив йти воювати під впливом того, що на війну поїхав його хлопець, молодший, менш досвідчений. А як же він сам залишатиметься у безпеці та комфорті?

Я почав шукати спосіб також піти на війну. Я ледве досяг, щоб мене визнали придатним до військової служби.

У липні 2014 року він поїхав на фронт до Арсена, його частина стояла у місті Щастя.

У Щасті ми були щасливі, - згадує він.

"Коли зрозумів, що нічого не можу зробити, щоб урятувати коханого від війни, я пішов у батальйон оперативного призначення".

Арсен загинув під Луганськом у грудні 2014 року.

"Того дня, коли я отримав повідомлення про загибель, я дотерпів до вечора, потім увімкнув музику і почав плакати. Я так плакав, що навіть захлинався. Там не можна було кричати - за 800 метрів від нас стояли сепаратисти. Я плакав у самого себе. "Сказав своїм побратимам, що сталося. Потім були важкі обстріли - і це якось притупилося".

"Коли повернувся до Івано-Франківська у березні 2015-го, я закрився у квартирі і дав собі волю. Як я там ридав... Я кричав від болю шалено".

Потім Василь лежав чотири місяці у шпиталі з контузією.

"Після Арсена я дуже змінився. Кажуть, що в наступних відносинах людина порівнює свого нового партнера або партнерку з попередніми. А я себе порівнюю з тим, яким я був, коли ми були разом. Що я відчував тоді й зараз, чи відчуваю я що ні, тому зараз я сам по собі. Зате я знаю, що таке любити".

Про сексуальність

Василь розповідає, що з дитинства відчував інтерес саме до хлопців, хоч зовсім не розумів, що з ним відбувається і чому. Коли в юності гуляв із дівчиною, відчував, що "це не його".

Василь Давиденко

У 10-му класі закохався у хлопця із паралельного класу. Він так подобався, що Василь пішов і сам написав заяву, щоби його перевели до класу до того хлопця. Вчителі та мама дуже здивувалися, але справжньої причини ніхто не зрозумів.

"Коли переїхали в Україну з Росії, я не знав, що означає "гомік", "педик". Я написав хлопцеві, який розмістив оголошення до газети про знайомство. Він жив у Рівному. Батьки мені давали гроші на морозиво. Я за них купив квиток у Рівне".

Але той хлопець не прийшов побачити.

Сексуальність людини Василь порівнює із кольором очей, волосся, зростанням. "Для мене навіть ніколи не стояв внутрішнього вибору: я чітко відчував, що не можу бути з жінкою".

"Коли ти гей, а родичі в селі тебе змушують одружуватися і ти це робиш, - це вибір. А сексуальність ти не обираєш. Коли чоловік - гей, але він цього не визнає, одружується, то живе в суцільній брехні. Людина себе ховає в самому собі. Як він виховуватиме своїх дітей, якщо він себе зрадив? Я таким бути не хочу. Я хочу бути відкритим, відвертим".

Василь Давиденко вважає, що представникам ЛГБТ потрібно надати право на юридичне оформлення партнерства, спадщину, усиновлення дітей. Тільки тоді можна буде говорити про припинення їхньої дискримінації.

Про гомофобію та армію

Колись у військовому шпиталі Василя Давиденка поклали до палати з 24-річним хлопцем. Той розповів йому, що він – гей і боїться служити в армії, боїться, що не витримає на війні.

"Він не міг проявити себе, а тут ще його кинули в армію, де довкола одні чоловіки. Якби він міг заявити про себе, що він гей, то його могли б відправити, наприклад, до штабу, а не на фронт. Цей хлопець викинувся з вікна і загинув, хоча потім писали "випав" з вікна.

Ветеран вважає, що в Україні все ще важко приймати таких людей, як він через "совкове мислення".

Василь Давиденко на Марші захисників України, 24 серпня 2019 року

"Я раджу перечитати історію про Содом і Гоморр. Чому Господь вирішив зруйнувати ці міста? Не тому, що там була содомія, а тому, що вони напали на ангелів. Якщо я тебе люблю жертовно, готовий життя втратити, стати за тебе горою - це і є любов. Справжня".

У будь-якій армії у світі служать геї. "Я бачу, як багато є військових-геїв на різних сайтах. Нехай таких чоловіків на батальйон чи дивізію буде кілька, але вони не можуть сказати правду про себе, ходять один навколо одного. Відразу думка: "А якщо впізнають? А якщо зацькують?" А там і до дезертирства недалеко".

Про рідних

Жодного зв'язку з рідними у Василя немає. Його близькі родичі служать у російській армії.

В Україні я залишився один, більше нікого тут немає. Мої родичі в Росії підтримують російську риторику про те, що ми тут "дітей вбиваємо". Мене політичні розмови з ними заводили в глухий кут. Я вирішив, що мені легше просто припинити з ними спілкуватися.

Мати Василя живе у Криму: "Вона мені навіть писала, щоб я приїхав туди і покаявся перед ФСБ. Писала у вайбері такими фразами, якими вона не каже. Мої рідні стали мені чужими".

Про камінг-аут

"Я просто заявив, що я такий. Все. Я з цього почав: я гей. У кого є питання? Ставте - відповідатиму. Мені набридло ховатися від самого себе. Коли людина стає собою, до неї не можна приліпити жодну стигму".

Розповідає, що його камінг-аут був природним. Він його не планував.

Мені пояснили, що буде зустріч з поширення ВІЛ серед військових. Запитали, чи не міг би я там виступити. І що мені втрачати?

"Якщо мені раніше сміялися в спину, то тепер цього не зробиш. Хіба що підійди і посмійся мені в очі".

Під кінець нашої розмови Василь Давиденко сказав, чого не зміг би пробачити – зради та підлості.

А зрадництво самого себе - найстрашніше із зрад.

До слова, виявилось, що росіянки роблять найкращі косплеї на проституок. 

Джерело BBC