Богдан та Олена Глоба: Мій син казав мені: «Мама, роби що хочеш, сідай хоч на велосипед, але виїжджай!»

Rayan Riener
, 21:41, 09.08.2022

На читання тексту піде: 10 хвилин

Богдан Глоба, засновник QUA, організації, яка об’єднує українську ЛГБТ-спільноту в США. Останні кілька років Богдан живе у Нью-Йорку зі своїм чоловіком, але продовжує допомагати ЛГБТ-українцям.

0
Богдан та Олена Глоба: Мій син казав мені: Мама, роби що хочеш, сідай хоч на велосипед, але виїжджай! Новини України - dniprotoday.com

Богдан та Олена Глоба: Мій син казав мені: «Мама, роби що хочеш, сідай хоч на велосипед, але виїжджай!»

Богдан Глоба, засновник QUA, організації, яка об’єднує українську ЛГБТ-спільноту в США. Останні кілька років Богдан живе у Нью-Йорку зі своїм чоловіком, але продовжує допомагати ЛГБТ-українцям як в Америці, так і в Україні. Його мати Олена Глоба — засновниця батьківської ініціативи TERGO, ком’юніті батьків ЛГБТ+дітей. Повномасштабну війну вона зустріла у Бучі і кілька днів не хотіла полишати містечко, яке стало рідним для неї.

Проте її син переконав: треба виїжджати, щоб урятуватись. Про те, яким був цей порятунок, та як Олена та Богдан допомагають українській ЛГБТ-спільноті, у фінальному інтерв’ю проєкту «Союзники на війні».

Мій син казав мені: Мама, роби що хочеш, сідай хоч на велосипед

Богдан: Мені здається, до війни серйозно готувався тільки Вашингтон, а вся інша Америка сприймала загрозу легковажно. Проблема полягала в тому, що були постійні попередження про напад, але кожен раз він відтягувався. Плюс спостерігали за реакцією українців, які теж не вірили і кожен день видавали десятки нових мемчиків про «черговий напад», і це теж лише підсилювало легковажність. 24 лютого мене вибило з колії. Не думав, що так емоційно це відчую. У нас був вечір, я дивився новини по CNN, оці всі вибухи, і почав плакати. Мене охопила паніка ще й через те, що мама була в Україні.

За моїми спостереженнями, спочатку в США населення переживало всі стадії прийняття неминучого: торги, депресія, ось це все. А потім почався справжній бум бажання допомогти Україні: приймати біженців, збирати на військову форму українським військовим і тощо. Але все це тривало пару місяців. Зараз вже всі звикли. Як там кажуть, війна живе в медіапросторі максимум 60 днів і після цього народ відключається.

Зараз я спостерігаю, що росіяни активно заходять тут у інформаційний простір з різними меседжами. Наприклад, про те, що Україна — корупційна держава і не треба їй давати зброю, бо вона її кудись продає. Другий меседж росіян: даючи зброю — ви підживлюєте конфлікт. Крім цих меседжів, існує і ще декілька теорій. Одна з них про realpolitik, так звану реальну політику, за якою треба дотримуватись теорії сфер впливу. Мовляв, Україна — це територія сфери впливу Росії: США не лізуть в Україну, Росія не лізе на Кубу, а Україні треба розуміти, хто її сусід. Я завжди в такі моменти кажу, а що з людьми робити? Так, Росія — величезна країна, імперія, все таке, але ж українці самі обрали свій курс. Де в оцій теорії realpolitik люди, а не імперії?

Другий аргумент, до якого я апелюю, це міжнародне право. Усе міжнародне право побудовано на концепті цінності людського життя, а не хто тут найсильніший і в кого ядерні боєголовки. І механізми міжнародного права мають захищати менші та слабші країни. А що ми бачимо? Якщо в тебе є ядерні боєголовки, то ти можеш стирати з мапи світу цілі міста і ніхто не зможе вплинути на тебе. Оця риторика — «ну хай самі домовляються» — мене вкурвлює. Чого з Усамою бен Ладеном ніхто не вів переговори після того, як він вдарив по вежам?

Звісно, що я невідривно спостерігав за подіями в Україні. Я був дуже здивований, як швидко російська армія проникла в країну. А потім я послухав військових експертів і зрозумів, що це було правильно, — не витрачати зусилля на відсіч на кордоні. Власне, це те, чому Україна виграла перший етап війни і бліцкриг не відбувся. Шок настав, коли я дізнався про те, як російська армія швидко захопила Бучу. Я навіть не встиг переконати маму виїхати.

У США я спрямував свої сили на допомогу біженцям. Були запити від людей, які, наприклад, опинились в Америці у цей час по туристичній візі і застрягли, бо не могли повернутись назад додому, до України. Потім почали приїздити українці вже через Європу. Тоді ще не було якихось спеціальних програм, тож люди пішки переходили кордон через Мексику. Наша організація допомагала з роз’ясненнями: як перетнути кордон, що говорити, куди звертатись по подальшу допомогу. За той перший період через кордон з Мексикою перейшли близько 45 тисяч українців. Потім у США з’явилась уже державна програма U4U (United for Ukraine). Паралельно ми відправляли в Україну гуманітарну допомогу, підтримували ЛГБТ+військових, зокрема закуповували аптечки, турнікети для зупинення кровотечі, сухі пайки тощо.

У Вашингтоні під час Прайду ми робили українську колонну. Я спостерігаю, що останнім часом, на Прайдах в Америці не звучать якісь політичні заяви, а тут ми такі синьо-жовті, з українськими прапорами, в руках у мене плакат Putin is a dick («Путін — х***o», — прим.ред). Народ навколо був у захваті! А в цілому, я помітив, що на різних маршах були українці з прапорами, в людях прокинулась оця самоідентичність і розуміння, звідки твої корені.

На Прайді зі мною вже була мама, яку ми витягли з Бучі. Перші дні повномасштабної війни ми з нею спілкувались по Фейсбуку, бо було світло та інтернет. Потім в якийсь момент інтернет зник, але був мобільний зв’язок і можна було дзвонити. А далі доходили лише смс-ки, хоч не одразу. Я кілька разів казав мамі, що треба тікати, вона не хотіла, їй було дуже страшно. А потім ракета влучила у сусідній будинок і вона зрозуміла, що треба вибиратись. Вона сіла на велосипед і поїхала. А я знайшов знайомого-волонтера, який зустрів її. Далі вона виїхала в Європу, де ми з чоловіком її перехопили і забрали в США. Але зараз вона вже повернулась назад до України.

Моє найбільше побоювання, що світ втомиться від війни і зменшиться підтримка України. Мені здається, що в Росії більше ресурсів для довготривалої війни. Тому Україні треба підіймати дискусії навколо міжнародного права, будувати коаліції з країнами, активніше наполягати вилучити Росію з Ради Безпеки ООН. Дуже важливо, щоб в Міжнародному кримінальному суді був цілий окремий напрямок по військовим злочинам Росії. Ще я побоююсь пацифістських поглядів в американських ЛГБТ, які закликають не давати зброю Україні та виступають за «мир». Вони не розуміють, що таким чином жертв буде більше. Якщо Україна прийме поразку, Росія прийде і почне масовий геноцид українців. І першими вони будуть вбивати правозахисників та активістів. Тому треба дати озброєння, щоб Україна змогла захистити себе.

***

Олена: Зараз мені навіть соромно за свою наївність. Я до останнього не вірила, що буде повномасштабна війна. Я прокинулась від звуку вибухів. Я знала, що це війна, але ніякої реакції у мене не було. Ніяких емоцій, ніяких почуттів… Усвідомлення прийшло, коли я почала гортати Фейсбук та отримувати повідомлення. Але все одно я ніби була не я, а спостерігала за собою з боку. Я навіть вдягнулась та пішла на роботу. Точніше я намагалась дістатись, але так і не змогла виїхати з Бучі до Києва. Автобуси не ходили, люди виїжджали лише машинами, трафік був шалений! Усі виїжджали…

Пізніше у той же день я помітила довжелезну чергу до магазину. Я не вірила, що не буде можливості купити продукти, хоча Богдан постійно просив запасати їжу. І я періодично купувала якісь консерви та звітувала йому, але я не думала, що все буде настільки погано… Тож на роботу я не поїхала, пішла додому, прибирала, розбирала робочі документи, навіть малювала щось. І у підвал в ночі не пішла. От як росіяни думали, що захоплять нас за три дні, так я думала, що наші за три дні відіб’ються. А ще була якась впевненість, що росіяни не зможуть з нами воювати. Я думала, що росіяни зараз об’єднаються, вийдуть на вулиці та скинуть свого упиря, а наша армія їм ще й допоможе. Така наївна була…

Страшно стало вночі, коли почалось бомбардування. А наступного дня я побачила, як військові бігають під вікнами. І я зрозуміла: війна за дверима. Я зібрала свою тривожну валізку, пішла у підвал подивитись, наскільки він пристосований. Це був звичайний підвал, але вибору не було, тож наступної ночі я прийшла туди. Я сиділа на маленькій табуретці, закутана у теплий одяг, та все одно це не рятувало від холоду. Коли відключили у місті світло та пропав інтернет, стало остаточно страшно.

Пам’ятаю ще один момент, коли на вулиці повз мене проходив чеченець. Я жила якийсь час в Узбекистані і добре розрізняю різні народи, а тут він ще й намагався говорити українською, страшенно перекручуючи слова. Це було так гидко! Але страху якогось не було, був, навпаки, якийсь драйв і бажання щось робити.

У підвалі я організувала інших мешканців, бо стало зрозуміло, що ночі проводити там стоячи, неможливо. Ми поклали дерев’яні дошки, зробили спальні місця, я навіть принесла крісло, в якому всі любили сидіти. Я думала: а чого решта нічого не приносить? І виявилось, що багато з тих людей, хто жив у моєму будинку, вони з Донецька. Вони так і казали: «Ми вже раз втікали. Куди нам знову бігти?»

Мій син казав мені: Мама, роби що хочеш, сідай хоч на велосипед

Мій син казав мені: «Мама, роби що хочеш, але ти маєш виїхати. Сідай хоч на велосипед, але виїжджай!».

Я постійно знаходила аргументи, що мені не треба їхати. Але потім я згадала, як помер мій батько, я не встигла його вилікувати, він не хотів залишати свій дім. І я зрозуміла, що не хочу, щоб Богдан переживав такий досвід. Врешті-решт, син знайшов хлопця, який зголосився мене зустріти у Києві, але до міста треба було ще дістатись. І я сіла на велосипед та поїхала.

Я ледь тиснула на педалі, доки не почула постріли. Тоді я вжарила так, що вітер свистів! Коли дісталась до моста, я зрозуміла, що доведеться йти пішки і вести велосипед, адже міст був покручений та нахилений. Ті кадри з Бучі, які потім побачив увесь світ, я бачила на власні очі. Але у мене було завдання: вижити та виїхати. Пізніше, коли вже я виїхала до сина у США, я передивлялась новини з Бучі. Було важко, особливо — усвідомлювати, що ти вирвалась з цього пекла.

Спочатку я дісталась до Угорщини, переходила кордон пішки. Далі Богдан з чоловіком зустріли мене у Франції і разом ми полетіли до США. Я жила у Нью-Йорку, брала участь в українській колоні на Прайді, але згодом вирішила повернутись в Україну. Я не звикла бути пасивною, мені хотілось ще щось робити. І я зрозуміла, що потрібна тут, в Україні. Що у нас, у організації батьків ЛГБТ+людей «ТЕРГО» купа роботи. ЛГБТ+ люди воюють, гинуть, але при цьому у них немає рівних прав. Їм досі не доступний інститут цивільних партнерств.

Після нашої перемоги я хочу, щоб усі винні були покарані. Усі ті, хто віддавав накази вбивати. Усі ті, хто зраджував нашу країну. А ще я хочу, щоб було змінено законодавство. Це перше, що треба зробити. Люди з ЛГБТ+ спільноти ризикують своїми життям, віддають свої життя, але українським законом зовсім не захищені. Так не повинно бути.

Інтерв’ю записала Таня Касьян. Авторка ілюстрації Анастасія Левицька. Серію матеріалів “Союзники на війні” реалізовано ГО “Точка опори ЮА” у межах проєкту Allies in Action за підтримки Freedom House в Україні.

Нагадуємо, війна стала каталізатором для легалізації ЛГБТ-шлюбів в Україні. Також стало відомо, що сталося із рашистською блогеркою, яка чіплялась до українок

#Права Людини#ЛГБТ#Шлюб

Новини Дніпра та України
Пишемо про все важливе
Кожен день щось нове. Будьте в центрі подій
Telegram - Останні новини
Дякуємо, що ви з нами. Слідкуйте за нами на Facebook, щоб отримувати від нас найцінніший контент.

Дата створення: 2022-08-09 21:41:59 · Читачі: 171

Hillary-shop UA