«Хрести росли щодня». Нотатки зруйнованого міста

Не було рук, щоб поховати тіла. Вдалось дістати бульдозер, яким вирили кілька рядів траншеї в Приморському парку. Вони швидко наповнювалися.

Список справ на сьогодні:

• Знайдіть питну воду (це може бути дощова або талий сніг).
• Знайдіть паливо.
• Знайди щось поїсти, що завгодно. Приготуйте теплу їжу на задньому дворі.
• Закрийте розбите вікно картоном або фольгою. Убивайте їх дошками, якщо такі є. Завдяки цьому ви будете підтримувати стабільну температуру в приміщенні, в якому ховаєтеся.

– Бувало, що доводилося вручну ховати трупи тих, хто загинув від ракет, від застуди чи хвороб. Це був звичайний день для пересічного жителя Маріуполя. Все під постійним вогнем. Навіть на початку березня були морози до мінус десяти градусів. Чоловік міг вийти по воду і не повернутися, - розповідає Макс Грабовський, журналіст телебачення «Сигма», який вижив у Маріуполі.

Телефон

«Путін хуй», «Маріуполь – це Україна», «Росія – агресор» – розноситься містом. Хвилі демонстрантів, що поширюється вулицями, не зупиняють лютий мороз і лютий вітер, що дме з крижаного Азовського моря. Це 22 лютого 2022 року.

Люди приходили кричати, що вони думають про Путіна і що він щойно визнав сепаратистські республіки в Донецьку та Луганську. Вулиця сповнена емоцій, а напруга, яка супроводжує мешканців, майже відчутна.

Наступного дня хвилювання дещо вщухає. Макс залишає редакцію, яка розташована в історичній будівлі Палацу молоді на вулиці Чарламп’євській, і йде до своєї квартири на Aleja Budnikova. Якби не інформація про зосередження військ на російській стороні, яку він намагається вкласти в голову, це була б звичайна вечірня прогулянка.

Рутина вдома. Вона годує кота, вечеряє. Потім він купається і лягає спати до півночі. Він також ставить будильник на телефоні. Але 24 лютого він не підніме його на ноги.

Його будить дзвінок дівчини. З потоку слів він ловить: «Макс, війна».

Він запускає комп’ютер, шукає інформацію в соціальних мережах. Ще один дзвінок за мить. Цього разу від редактора: — Вона оголосила, що ми всі йдемо до редакції. Спеціальна програма за мить.

«Ніхто не очікував, що все станеться так швидко». Переважна більшість моїх друзів розуміла, що війна неминуча, але, на їхню думку, вона мала розвиватися повільно. Ми були впевнені, що до приїзду росіян у Маріуполя залишився щонайменше тиждень, - розповідає Макс.

Передісторія

Коли проросійські сепаратисти окупували Донецьк у 2014 році, Маріуполь залишався невід’ємною частиною України. Для росіян із самопроголошених республік це було як виразка, яку неможливо забути. У свою чергу жителі Маріуполя навчилися жити в тіні постійної небезпеки, а місто розвивалося завдяки грантам міжнародних інституцій.

Макс любив гуляти в Приморському парку. Багато зелені та дерев, запах моря, Зустріч друзів. Ми ходили випити в «BierKeller» на Казанцева, 22, а молодь займала частину скверу на Театральній площі. Влітку на пляжах уздовж узбережжя кипіло життя.

Маріуполяни розважалися на музичних фестивалях MRPL City та Startup Gogol Fest. Макс грав концерти зі своєю групою.

– У рамках підтримки прав жінок та ЛГБТ+ людей ми допомагали організовувати мистецькі фестивалі, виставки та майстер-класи. Такий собі мистецький і контркультурний кластер, - згадує він.

Макс мав бути моряком — він навіть закінчив Азовський інститут морського транспорту, — але під кінець навчання знав, що в море не піде. Привіз батькам диплом, зібрав речі і поїхав вчитися на факультет журналістики до Львова. Навчався заочно і водночас працював на маріуполь ському телеканалі «Сігма», який зосереджував увагу на проблемах міста та його околиць.

До початку війни працював кореспондентом, оператором, вів щоденний випуск новин. Він також працював на каналі «Донбас», описуючи справи Луганської та Донецької областей.

Кілька разів мені спало на думку, що, мабуть, у нього в Києві будуть кращі перспективи, але він завжди вигадував привід залишитися в Маріуполі.

Останній день роботи

24 і 25 лютого редакція Макса витратила на видання спеціального гурту. Проте з кожним днем ​​на роботі з’являлося все менше журналістів. Згодом більшість із них перестала приходити.

Проблеми з електрикою та підключенням виникали все частіше, тому програми транслювали без репетитора.

– Разом із моїм другом, який щойно жив у редакції, ми збирали інформацію, редагували та озвучували гурт, який грали протягом дня. У той час росіяни нападали переважно на східні райони, - описує Макс.

1 березня програма перестала літати – електрика не доходила до розбомбованої телевежі. Грабовський та інші журналісти Sigma перенесли своє висвітлення в соціальні мережі. Вони спілкувалися лише за допомогою повідомлень.

2 березня в офіс прийшов лише Макс, який міг транслювати повідомлення лише для людей з-за меж Маріуполя – більшість жителів міста вже не мали ні телебачення, ні радіо, ні інтернету. У місті закінчувалися газ і вода.

– Люди стояли в гігантських чергах за ліками та харчовими пайками. Стало небезпечно, бо по кварталах міста почали кружляти мародери. Я повністю зосередився на своїй роботі. Настільки, що я забув купити їжу та зняти готівку, хоча, мабуть, мені було б важко знайти справний банкомат, – розповідає Макс.

Той день він добре пам’ятав ще з однієї причини – це був останній, коли в його квартирі ще був газ. Він приготував курячі сердечка із зеленою квасолею, перцем чилі та цибулею.

З 4 березня мобільний інтернет був недоступний майже у всьому місті. Це був останній день, коли Макс з’явився в редакції. Він перетворив його на волонтерський центр, учасники якого збиралися в будівлі міськради. Незважаючи на наростаючу паніку, це було єдине місце, де він відчував себе відносно спокійно – волонтери працювали ефективно, у них був також приймач супутникового телебачення – завдяки якому вони не відчували себе повністю відірваними від світу.

Як лікувати пораненого?

Першу половину дня Макс роздавав їжу, ліки та одяг для мирних жителів та солдатів. У другому він зібрав інформацію, яку можна було б включити в брошури, роздані переляканим мешканцям:

Де взяти воду? Як лікувати пораненого? Що робити з тілом загиблого? Як поводитися, коли над тобою летить смертоносний дрон? Як решта світу реагує на війну?

«Оскільки була повна порожнеча інформації, людям було важливо отримувати будь-які повідомлення», — пояснює він. – По центру розклеювали листівки, клали в пакети з продуктами, які потрапляли в притулки, де тримали тисячі людей. Звичайно, масштабний друк таких брошур був неможливим. Але наші скромні зусилля були єдиним джерелом знань для маріуполь ців про те, що відбувається в місті, Україні та світі.

Макс приходив на зустрічі, на яких були присутні поліція, міська рада, радники, директори лікарень, фельдшери та місцеві підприємці. Останнє становило важливу ланку: необхідно було забезпечити місто функціонування основної інфраструктури. Для забезпечення електроенергією в лікарнях генератори доводилося постійно постачати паливом. Їжу та теплий одяг довелося доставити до притулків, які все-таки були страшенно холодними. Нарешті, потрібно було шукати нові місця для могил померлих.

Похорон у дворі

Не було рук, щоб ховати тіла. Вдалось дістати бульдозер, яким вирили кілька ровів у Приморському парку. Саме там була визначена місцевість для масового поховання, – описує журналіст.

Проте рови швидко заповнювалися. Сусіди, родичі, друзі почали ховати загиблих у парадних дворах своїх будинків. Переносити тіло було надто небезпечно.

– Щодня біля будинків, повз яких я проходив, виростали нові хрести. Перший раз я був шокований, коли побачив групу людей, які ховають мертвих у викопаній ямі біля п’ятиповерхової будівлі та встановлюють імпровізований хрест. Після цього мене це вже не дивувало. Це було звично, – розповідає Макс.

– Смерть стала невід’ємною частиною нашого життя. На початку війни ми ще не усвідомлювали, як легко і швидко можемо загинути. І що навіть стіни власного будинку не можуть захистити вас від вогню. Можна вийти за водою і померти. Не можна піти по воду, залишитися вдома - і помри. Люди просто вмирали на вулицях від холоду чи у власних квартирах через відсутність ліків, які до війни були в кожній аптеці.

Мертві, що лежали на вулицях, були накриті ковдрами та простирадлами. Іноді їм зв’язували руки, щоб кінцівки не скрутилися на морозі. До матеріалу був прикріплений шматок картону з іменем загиблого та датою смерті.

«Ми будемо боротися до кінця»

У 2014 році в Маріуполі першими проти росіян виступили українські бійці в/ч 3057.

Коли в травні на вісім років був створений полк «Азов» – підрозділ уже легендарних захисників Маріуполя – мало хто думав, що через роки знову буде змушений захищати місто. Саме завдяки їм із самого початку – як наголошує Макс – Маріуполь, незважаючи на зусилля сепаратистів, залишався українським містом.

Командир полку, що відбиває жорстокі атаки росіян, — Денис Прокопенко.

«Коли люди після третього-четвертого поранення беруть кулемет і стискають зуби, йдуть в бій, я не думаю, що ці люди бояться. Я можу пообіцяти сім’ям загиблих, що ми переможемо, ви ні. має бути соромно за нас. Ми не збираємося здавати місто, ми будемо боротися до кінця, перемога буде за нами", - сказав Прокопенко на одному з останніх доступних записів.

У своїх профілях у соцмережах «Азов» регулярно публікує звернення до українців та публікує відеозаписи про втрати окупантів.

Голова не миється

15 березня росіяни вперше завдали удару по волонтерському центру. Того дня на будівлю впали російські бомби. Саме та частина, де проходили зустрічі. Через два дні окупанти скинули на центр чергову бомбу – Макс переконаний, що 500 кг, та сама, яка зрівняла з землею Драматичний театр та маріупольську пологову.

Макс: – Нас всю ніч бомбили. Мінометні та артилерійські снаряди, касетні бомби. З цього моменту в усьому місті більше ні в кого не було комунікацій, газу, води та електрики. Ліки ніде не було, не кажучи вже про їжу.

Тому опалення не працювало. Голова не мита, ризик захворіти занадто високий. Теоретично можна приймати ванну. Але на це потрібен час, і це марна трата часу. Спочатку ви повинні шукати воду, яку ви хочете закип’ятити, а потім паливо, щоб закип’ятити її. Разом це займе у вас близько чотирьох годин. Тож у чоловіка є вибір: вмиватися чи йти допомагати волонтерам.

— Ми вимилися мокрими серветками. Не уявляю, як люди поводилися з крихітними дітками, яких треба частіше мити і готувати для них спеціальні каші. Дехто по п’ятнадцять-двадцять днів не виходив із землі.

П'ять моніторів і три скутери

– Люди ділилися їжею, допомагали один одному, але по місту почали ходити мародери, які грабували все, що потрапило під руку, – розповідає Макс.-- Ми багато зупинялися в квартирі мого друга та його матері. Звідти було ближче до волонтерського осередку, а ще була піч. Вікна вже були розбиті кулями і заклеєні фольгою. Одного вечора, коли ми готували їжу на вулиці, хтось увірвався і вкрав всю їжу, яку міг знайти.

Але це зробили лише деякі. Поруч із квартирою Макса на проспекті Будівельників власник магазину просто відчинив двері і дозволив йому забрати все необхідне безкоштовно – тільки цивілізовано. Його приклад наслідували й інші підприємці.

Макс: - Дехто забрав електроніку. Я бачив чоловіка, який тягнув п’ять комп’ютерних моніторів у офісному кріслі. А електрики не було вже тиждень. Може, цей чоловік думав, що вони йому стануть у пригоді після війни? Може, він хотів їх продати і думав, що його життя налагодиться? Мій сусід, у якого була маленька дитина, взяв із магазину три однакові самокати. Для чого? А його дружина запасала в квартирі гуртові кількості алкоголю.

У свою чергу сусіди з кварталу Макса влаштували спільне готування на подвір’ї. Тоді як паливо використовували меблі та дерева. Вони жили біля парку, тому в них було багато дров. Ще сусіди почали вивозити сміття – не функціонувала комунальна служба, під будинками та навколо контейнерів житлового масиву нагромаджувалися купи сміття. Тож знайшли ділянку землі та пристосували її під сміттєзбір.

Макс згадує, що раніше незнайомі люди ділилися окропом і групами виходили їсти. У деяких точках міста військові забезпечували основними припасами: водою, борошном та дрібними продуктами харчування.

– По-перше, стояти в черзі небезпечно. Неважливо куди: в аптеку, в супермаркет, по воду. Окупанти скидають бомби переважно там, де збираються люди. А люди годинами стояли в чергах до місць, де була навіть невелика ймовірність миттєвого спілкування: зателефонувати близьким, повідомити, що вони живі, чи дізнатися, як евакуюватися. Це був дуже важкий і небезпечний виклик, але його можна було зробити.

Бомби

Обстріл був такий сильний, що Максу щодня здавалося, що більше нічого не знищити. І щоразу він дізнавався, що був неправий. Поруч зруйновано школи, пологовий будинок, пункт здачі крові та драматичний театр. Бомба впала на ринок Зеркальний.

Те, що не знищили ракети, пожежі, які не вдалося загасити – 13 березня у місті було лише дві пожежні машини.

Макс: - Щоразу, коли чуєш літак, що прилітає, ти знаєш, що впаде бомба. Якщо це вантаж 500 кг, у вас немає шансів. Увечері, коли ми лягали спати, мій друг весь час казав, що сподівається, що бомба його відразу вб’є, а не зробить калікою.

У цей час Макс спав у спальнику і під ковдрою, на ньому було кілька светрів і капелюх. Пронизливий холод затягнувся, незважаючи на піч. Він спав у коридорі, бо там стіни були товщі.

Зігрітися було неможливо. Ковток гарячого чаю у другій половині березня був піком моїх мрій. Він зізнається, що кілька разів намагався вживати алкоголь. Полегшення, щоправда, було поверхневе — воно не зігріло, а на час оніміло почуття.

Завжди сподівалися, що після цього ракета впаде кудись далі. Хоча коли одного разу Макс просто одягнув піджак і поспішав піти, він не думав про це. Заряд вибухнув прямо біля його вікна.

Я впав на підлогу і почав підповзати до дверей. Я був близько, коли інший снаряд розірвав їх, і ударна хвиля внесла їхні останки в квартиру. Добре, що я не поповз.

Втеча

Рішення втекти з Маріуполя він прийняв 18 березня, після того як вранці вибрався з руїн розбомленого волонтерського осередку.

Макс: — Тоді я зрозумів, що більше нема сенсу залишатися в місті. Довелося вмовляти моїх рідних покинути Маріуполь. Мама погодилася, моя сестра виїхала з міста в перші дні війни – коли це ще було можливо.

– Я зрозумів, що гуманітарного коридору не буде. Навіть якщо росіяни запевняли, що створять, то почали стріляти. Друзі розповіли мені, що ще до мого рішення піти сепаратисти з ДНР стріляли по колонах мирних жителів, які намагалися втекти. Серед евакуйованих були мої друзі, іноземці, які працюють на Червоний Хрест, які вирішили повернутися до Маріуполя.

У ніч з 18 на 19 березня Макс розпочав пошуки автомобіля. Він дійшов до людей, які вивозили з міста мирних жителів – переважно жінок та дітей. Він не мав права. 20 березня він зрозумів, що втеча ще йде пішки.

Виїхало 11 осіб – з них троє дітей, п’ятеро жінок (одна вагітна) та літні люди. Під вогнем і падаючими бомбами вони дійшли до блокпосту ДХО, приблизно за 2 кілометри від міста.

– На пункті сепаратисти шукали патріотичні татуювання, сліди пороху на пальцях, перевіряли багаж. Один із солдатів запитав, чому ми з мамою взяли з собою так багато речей, а у нас був лише один маленький рюкзак і сумка. Перед перевіркою я видалив усі фотографії з телефону з пам’яті телефону та поклав їх на три запам’ятовуючі пристрої, які сховав у рюкзак.

На виході з блокпосту сепаратисти роздавали яблука, воду та хліб. Вони все знімали. Макс і його мати не скористалися своєю «щедрістю». Вони відчували огиду.

Ковток чаю

Вони з мамою вирішили, що їм найпростіше буде дістатися до Мангуші, що на захід від Маріуполя. По дорозі вони пройшли повз водіїв, які пропонували жінкам і дітям підвезти.

Вони йшли більше чотирьох годин. Дорога була розбита воронками від вибухів і завалена уламками військової техніки. На жаль, українська армія.

Лише останні два кілометри їздять на автобусі.

Макс із мамою перебувають у місцевому дитячому садку, де для них є житло. Вранці вони повертаються на автовокзал і шукають подальші варіанти відправлення. Знаходять дві вільні місця в автобусі до Бердянська.

У Бердянську їх поставили в чергу на евакуаційний автобус. У місцевій церкві роздавали їжу. Найбільше Максу запам’ятався ковток теплого чаю. І радість від знаходження знайомих облич у натовпі біженців.

Макс: – Ми спали в спортзалі місцевої школи. Там нам дали постільну білизну, одяг, нас нагодували, ми могли прийняти ванну. Я надзвичайно пишаюся нашими волонтерами і ніколи не перестану дякувати їм за допомогу.

– Наступного дня ми ледве встигли встигнути на останній автобус до Запоріжжя, хоча нас зарахували до списку евакуації. Наша кураторка самостійно сіла в один із перших транспортних засобів. Вона навіть не зволила повідомити нам про це, хоча раніше була створена спеціальна група для евакуйованих з Viber.

Тому вони приєднуються до двох інших кураторів евакуйованих. Їм вдається вмістити людей з трьох різних автобусів в один. До колони приєднуються легкові та мікроавтобуси.

Дорога з Бердянська до Запоріжжя зайняла десять годин – переважно стоячи, поки одна з жінок не поступилася місцем матері Макса.

– Ми проїхали близько п’ятнадцяти блокпостів. У кожному з них допитали всіх чоловіків. У Запоріжжі волонтери вкотре забезпечили нас житлом у яслах та садочках, теплої їжі. Гарячий душ після тижнів життя в пеклі! Я не міг повірити, що я вже був у цій частині України, яка є нашою і не окупованою ворогом.

Наступного дня після сніданку вони рушили далі. 23 березня їхня подорож завершилася. Вони безпечні.

Злість

Є думка, яка переслідує його – а як щодо коханого кота, якого він залишив у квартирі свого друга в Маріуполі. – Я йому навіть їжу та транспортер дістав, але не встиг забрати.

— Понад усе я відчуваю злість. Гнів від думки про те, що я змушений покинути рідне місто, відмовитися від планів на майбутнє, залишити друзів, сім’ю, квартиру, інструменти. Моя мала батьківщина, - каже Макс.

1 квітня 2022 року Міжнародному комітету Червоного Хреста довелося знову відкликати свою колону, що прямувала до Маріуполя.

– Місто було перетворене на велику руїну російською армією. Жителі з голоду на вулицях знепритомніють, а ворожі бомби живцем ховають їх у бомбоукриттях, – заявила віце-прем’єр-міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук.

1 квітня, ще до нападу росіян, у Макса була запланована прем'єра своєї виставки-інсталяції. Тема: ставлення людей до сміття.

***

За підрахунками мера Маріуполя, від 24 лютого могло загинути до 20 тисяч людей. цивільні особи. Останніми днями окупанти, які контролюють більшу частину міста, мали ввести мобільні крематорії. Тому є підозри, що вони розмають сліди злочину.