Насильство, якого не видно: чому ЛГБТ+ жінкам у Литві важче отримати допомогу

Домашнє насильство часто уявляють за звичною схемою — чоловік-кривдник і жінка, яка постраждала. Така модель справді відображає масштабну проблему насильства чоловіків проти жінок, однак вона не охоплює всіх можливих ситуацій. Насильство може виникати й у стосунках між двома жінками, проте в таких випадках постраждала може зіткнутися з додатковими бар’єрами під час пошуку допомоги. 

На цю проблему звертає увагу представниця литовської Національної організації з прав ЛГБТ LGL Егле Кукторайте. Вона спирається на дослідження досвіду лесбійок, бісексуальних і трансгендерних жінок, а також небінарних людей. На початку 2026 року LGL разом із партнерами опитала 247 людей, а ще десять лесбійок, бісексуальних жінок і небінарних людей взяли участь у поглиблених інтерв’ю.

Більшість опитаних повідомили про пережите насильство

За результатами дослідження, 67,2% опитаних повідомили, що переживали насильство. Водночас майже кожна п’ята людина не була впевнена, чи можна назвати пережите насильством. Лише 13,4% учасників вважали, що у разі звернення зможуть отримати належну допомогу від державних інституцій.

Авторка дослідження окремо застерігає, що через невелику вибірку ці показники не можна використовувати для оцінки поширеності насильства серед усіх ЛГБТ+ жінок Литви. Водночас отримані результати демонструють закономірності, які можуть залишатися поза увагою. Зокрема, йдеться не лише про саме насильство, а й про труднощі з його розпізнаванням та недовіру до системи допомоги.

Аутинг може стати способом контролю

Насильство у стосунках двох жінок не стає менш небезпечним через відсутність чоловіка. Як і в інших насильницьких стосунках, воно може включати контроль, приниження, фінансові обмеження, ізоляцію від друзів, сексуальний примус, погрози та фізичне насильство. Водночас у ЛГБТ+ стосунках можуть використовуватися додаткові способи тиску, пов’язані із сексуальною орієнтацією або гендерною ідентичністю.

Одним із таких інструментів може бути погроза аутингом без згоди людини. Для постраждалої розголошення інформації про сексуальну орієнтацію може мати серйозні наслідки — від конфліктів із родиною та проблем на роботі до ризику втратити житло чи соціальне оточення. Кривдниця також може використовувати страх перед аутингом, щоб переконати партнерку не звертатися до поліції чи інших служб.

Окремі форми контролю можуть стосуватися бісексуальних і трансгендерних жінок. Бісексуальну партнерку можуть безпідставно звинувачувати у можливій зраді через її орієнтацію та обмежувати її спілкування з іншими людьми. Щодо трансгендерної жінки контроль може стосуватися документів, медичної допомоги, гормональних препаратів або можливості відкрито виражати власну гендерну ідентичність.

Небінарні люди також можуть стикатися з постійним запереченням їхньої ідентичності. Навмисне використання попереднього імені, неправильних займенників або принизливі коментарі щодо тіла можуть ставати частиною психологічного тиску. Таким чином, кривдниця може використовувати не лише особисту владу, а й суспільну стигму навколо ЛГБТК+ людей.

Спільнота може бути і підтримкою, і додатковою пасткою

Для багатьох ЛГБТК+ людей спільнота є місцем, де вони можуть не приховувати свою ідентичність. Водночас невелике коло знайомих може створювати додаткові труднощі після розриву насильницьких стосунків. Партнерки можуть мати спільних друзів, відвідувати однакові заходи та бути частиною одного соціального середовища.

Через це постраждала може боятися втратити не лише партнерку, а й значну частину своєї мережі підтримки. Додатковим фактором може стати страх, що публічна розмова про насильство зашкодить репутації всієї спільноти або буде використана гомофобами. У такій ситуації оточення іноді може сприймати насильство як звичайний конфлікт між двома рівними сторонами або закликати не розголошувати проблему.

Проте однакова стать партнерок сама по собі не означає однакової влади у стосунках. На баланс сил можуть впливати доходи, житло, вік, стан здоров’я, інвалідність, міграційний статус, соціальні зв’язки та фінансова залежність. Саме тому під час оцінки ситуації важливо враховувати, хто контролює гроші, житло, документи, соціальні контакти та можливість звернутися по допомогу.

Недовіра до державних інституцій стає окремою проблемою

Понад третина учасників дослідження повідомила про недовіру до державних інституцій. Для людини, яка пережила насильство, рішення звернутися по допомогу може бути пов’язане не лише зі страхом перед кривдницею. Вона також може побоюватися, що правоохоронці або соціальні працівники не сприймуть її досвід серйозно.

Постраждала може переживати, що її партнерку не сприймуть як можливу кривдницю лише тому, що обидві — жінки. Додатковий страх можуть викликати недоречні запитання щодо сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності або ризик розголошення особистої інформації. Навіть одна скептична реакція під час першого звернення може стати причиною того, що людина більше не захоче розповідати про пережите.

Такі ситуації можуть призводити до вторинної віктимізації, коли людина отримує додаткову психологічну шкоду вже під час взаємодії із системою, до якої звернулася по захист. Постраждалу можуть змушувати неодноразово повторювати травматичну історію, применшувати її досвід або ставити під сумнів серйозність загрози. У результаті формально доступна допомога може залишатися фактично недоступною.

LGL закликає змінювати підхід до допомоги

Саме тому LGL разом із партнерами підготувала методичні рекомендації для фахівців, які працюють із постраждалими від насильства. Йдеться про необхідність зробити систему допомоги чутливою до різних типів стосунків та життєвих обставин. Водночас фахівцям не обов’язково знати всі терміни ЛГБТК+ спільноти, щоб надати якісну допомогу.

Натомість важливо вислухати людину без упередження, не применшувати її досвід, забезпечити конфіденційність та поважати ім’я і займенники, які вона використовує. Запитання під час звернення мають стосуватися передусім насильства та безпеки, а не задоволення цікавості щодо особистого життя. Саме перший контакт із фахівцем може визначити, чи відчує постраждала себе почутою та захищеною.

Проблема також не обмежується домашнім насильством. 69,2% учасників дослідження повідомили про домагання або відчуття небезпеки у публічному просторі, а понад половина стикалася з ненависницькими коментарями, погрозами чи агресією в інтернеті. Через це частина людей може уникати проявів близькості з партнеркою на публіці, приховувати свою ідентичність або постійно оцінювати рівень безпеки навколо себе.

Цифровий простір також може використовуватися для контролю у насильницьких стосунках. Йдеться, зокрема, про вимагання паролів, контроль соціальних мереж, відстеження місцеперебування, поширення особистої інформації або погрози аутингом. Такі форми тиску можуть продовжуватися навіть після завершення стосунків.

Безпека має залежати не від статі партнерів

Питання про те, чому постраждала людина просто не пішла від кривдниці, не враховує реальних обставин її життя. Вона може не мати власного житла, залежати від партнерки фінансово або втратити значну частину соціального оточення після розриву. Для мігрантки додатковою проблемою може бути відсутність іншої мережі підтримки, а людина з інвалідністю може залежати від партнерки фізично чи матеріально.

LGL наголошує, що для вирішення проблеми не обов’язково створювати окрему систему допомоги виключно для ЛГБТК+ людей. Необхідно, щоб загальна система захисту від насильства була здатна працювати з різними типами стосунків і життєвими ситуаціями. Поліція, соціальні працівники, психологи, медики та інші фахівці мають уміти розпізнавати насильство незалежно від статі партнерів.

Визнання насильства у стосунках ЛГБТ+ жінок не дискредитує ЛГБТК+ спільноту. Навпаки, замовчування проблеми не робить її безпечнішою, а лише залишає постраждалих без необхідної підтримки. Система допомоги має бути побудована так, щоб людині не доводилося спочатку доводити, що її стосунки були «справжніми», а пережите — достатньо серйозним для захисту.

За словами представниці LGL Егле Кукторайте, справжня інклюзивність проявляється не лише у символах чи написах на дверях установ. Вона визначається тим, як із людиною поводяться після того, як вона звернулася по допомогу. У випадку насильства це означає насамперед готовність почути постраждалу, повірити їй та забезпечити реальну безпеку.