Українська психіатрія: некомпетентна, нетерпима, каральна

Однією з найскладніших галузей медицини психіатрія. У той час, як хірург точно знає де розташований потрібний орган, психіатр працює зі свідомістю, яка є індивідуальною, а, отже при роботі з пацієнтом потрібен індивідуальний і правильний підхід. 

Психіатр, як і будь-який лікар має дотримуватися не тільки протоколів лікування, але й етичних норм. На жаль, так в Україні буває не завжди, а це підриває довіру до психіатрів, через що люди з ментальними розладами бояться звертатися по допомогу або ж, звернувшись, отримують неправильні призначення від некомпетентних лікарів. Нещодавно ми поспілкувалися з декількома жертвами некомпетентних лікарів. Прочитати їхні історії ви можете нижче.

Увага! Стаття містить згадки про селфхарм, фізичну агресію, тему самогубства та психоактивні речовини. Dnipro today не рекомендує читати її особам з чутливою психікою, вагітним жінкам та дітям. Також радимо вам утриматися від вживання наркотиків і, за потреби, звертатися до лікарів, попередньо вивчивши відгуки про них.

Лікуємо шизофренію, якої немає

Свого часу, – розповідає нам А, який ще у п’ятнадцять років стикнувся з некомпетентним психіатром, – я трохи посидів на метамфетаміні (прим. наркотик з групи стимуляторів). Історія була недовгою, тривалістю десь у тиждень. Ще у цьому віці, логічно, у мене почалися проблеми з батьками, сім’єю і все, все, все. Це нашарувалося, і, як я розумію, моя психіка почала давати збій. Тобто нервові зриви, крики, сльози, суїцидальні спроби, самоушкодження.

Важливо розуміти, що цих епізодів я не пам’ятав. Тобто мене щось «доводило до ручки», і я вже прокидався коли мене тримали, заламували, тому що я намагався або щось із собою зробити, або я вже видохся і не усвідомлював, як я тут опинився і що роблю. Знову ж, важливо розуміти, що під час нападів я не був під речовинами, я не був п’яний, нічого такого. 

Ім’я, на жаль, я не пам’ятаю, інакше б давно вже була написана заява

Якоїсь миті мені так «м’яко» натякнули, що тобі не завадило б сходити до лікаря. На що я логічно погодився, тому що не надто в кайф усвідомлювати себе з розбитою башкою, порізаними руками або опіками на руках. Це, скажімо так, першопричина. Ну і відвели мене до психіатра, у якого я був у дитинстві. 

В дитинстві він мені ставив РДУГ (прим.: розлад дефіциту уваги та гіперактивності) і годував з цього приводу, - це мені було роки три або п’ять, ще садочок, не школа, - гідазепамом (прим.: у клінічних рекомендаціях гідазепам не рекомендують для лікування РДУГ). Дозування не пам’ятаю, та, в цілому, не суть. Ну і вирішили мене до цього лікаря ще раз відвести. 

Ім’я, на жаль, я не пам’ятаю. На превеликий жаль, інакше б давно вже була написана на нього заява. Ну, якщо не заява, то точно б рекомендація по всьому інтернету літала б […].

Психіатр довіряв не моїм словам

Ну, загалом, він послухав мою історію […]. Коротше, цей психіатр довіряв більше не моїм словам, а словам матері. А мати дуже любила перекрутити. Також мати забороняла мені говорити про ті чи інші моменти у сім’ї. Тобто що, припустимо, на той момент мене досі лупцювали, на той момент я жив з дівчиною, яка спостерігала за цим всім. 

Тільки під тиском батька мати згодилася привести дівчину для підтвердження усіх моїх нервових зривів. Але величезна частина все одно залишилася «під килимом». Навіть те, що я говорив психіатру про сімейні моменти без матері, він все одно перепитував у матері, він не дотримувався клінічної таємниці. Хоча на той момент мені вже виповнилося чотирнадцять, а, наскільки мені відомо, за законодавством з цього віку я вже маю право казати «так» чи «ні» на тему клінічної таємниці.

Діагноз я дізнався від матері

Як ви розумієте, діагноз я дізнався від матері. І тільки потім, на наступному сеансі, на другому, на який вже привели дівчину, я дізнався діагноз від лікаря. Поставив він мені шизофренію (прим.: діагноз не підтвердився) другого типу або якось так […].

Мене почали пічкати респолептом (прим.: препарат з групи антипсихотиків, застосовується для лікування хвороб із психотичними проявами, у тому числі, шизофренії). Три міліграми. Сходу […]. Вага у мене тоді була п’ятдесят п’ять кілограмів. Побічок було до… [багато]. Від зниженого лібідо і повної відсутності радості в житті до довготривалих наслідків. Наприклад, порушення пам’яті у мене і досі.

Також було нетримання сечі. Тобто, перепрошую за подробиці, ссався в ліжко ночами ну і загалом «овочевий» стан. До речі, напади не припинилися. Вони відбувалися рідше, але не припинилися.

Коли я скаржився на побічки, мені сказали «це нормально»

Коли я скаржився на всі ці побічки через місяць, мені сказали «це нормально, це мине». Але це так і не минуло.

Мати ледь не силоміць цією […] годувала. І вже через три місяці, коли я почав буквально ридати та благати «будь ласка, не треба», тільки тоді все це припинилось.

Після того, як я припинив вживати ліки, я «пішов у штики» до батьків. І коли вони побачили моє ставлення до всіх цих приколів, у нас почали нормалізуватися стосунки.

Біблія VS трансгендерність

В одній з приватних київських лікарень, психіатр на прийомі прямо сказав трансгендерному хлопцю, що за півроку розмов із пастором хлопець перестане бути трансгендером і бісексуалом. Детальніше з цією історією ви можете ознайомитися за посиланням.

Гомеопатія від важкої депресії

По оцінкам і купі екзальтованих відгуків на сайті, психіатр був найкращий, – пише Д. про свій досвід. – Я досі пам’ятаю як його звати: Первий Віктор, чи то Вікторович, чи то ще якийсь батькович, не суть. І цей табурєт був найтупішим за всіх (прим.: психологів та психіатрів, яких відвідувала Д.). 

Він уважно вислухав усе що мене непокоїло, а на той момент кришак в мене тік настільки що завдавати собі шкоди було буденно як цигарку всмоктати, і в принципі від того щоб вийти з балкону мене вже мало що тримало, і одна спроба з усім розпрощатися вже була за плечима. Окрім цього, моє існування на той момент вже зводилося до овочевого бедроттінгу. Ет сетера ет сетера, навалювала я там багато. 

Просто істєрічна дамочка

Дядька, зовнішньо схожий більше на полковника Сандерса, ніж на лікаря, мені на то відповів, що я просто дуже впєчатлітєльна істєрічна дамочка. А хоардінг (прим.: патологічне накопичення), який до того моменту дійшов... кхм, катастрофічних масштабів, і не те що заважав, а вже прямо шкодив, назвав «творчим проявленням» (при тому, що фотографії були продемонстровані). Отака я творча нестандартна істерична лічность. 

Виписав два препарати – один щось на кшталт валер'янки, а інший – гомеопатія

Лікар сказав, що депресії чи чогось серйозного в мене нема, а диагноз мій… легкий невроз і щоб не одпускать мене з пустими руками виписав два препарати: один був щось на кшталт валер'янки, а інший – чи то гомеопатія (прим.: гомеопатія не має доказової ефективності), чи то інший фуфломіцин. І наказав мені їх куплять строго в аптеці їх клініки (де вони були дорожче ніж деінде), тому що в усіх інших аптеках по місту підробки. 

Я не знаю як мені такту вистачило йому в обличчя не плюнути, я жалію дуже. А, ще він майже цілу сесію мені навіщось-то розказував, як чудово живеться в країнах північної Європи, і що мені треба туди переїхати, і тоді всі мої проблеми вирішаться. Ну і г*внорецепт отой виписав. Це була остання сесія, яка остаточно мене переконала, що то некомпетентний спеціаліст.

«Етичність» та «безпека»

Прийняли швидко, – пише шіснадцятирічний В. про свій досвід у дитячому відділенні київського психоневрологічного диспансеру. – Досмотра не було. Здивувало те, що у пацієнтів були телефони. Думав пронести потайки, але це на диво було дозволено, як і прогулянки з родичами. 

Я по-дурному сховав стругачку, щоб різати себе […]. Персонал похлопав мене по кишеням і нічого не помітив. 

З нами лежав пацієнт, припускаю, з важким аутизмом: не дивився в очі, говорив англійською, намагався замикати нас у палатах. Телефон у нього був завжди, навіть коли в інших забирали. Одного разу він почав вмиватися, а потім неочікувано напав на медсестер. Я, хоч тоді мені було погано, вирішив втрутитися. В результаті він мене покусав. Потім мене в цьому звинуватили, типу сам винен.

Як хлопець з довгим волоссям, я вирішив не виділятися

Персонал – окрема тема. В їдальні одного разу обговорювали дівчину з коротким волосям: «Напевно тато в неї поганий». Я, як хлопець з довгим волоссям, про всяк випадок вирішив не виділятися.

А коли один з пацієнтів вирішив за себе заступитися, телефони відібрали у всіх нас.

Привіт, методи совєтів

Я потрапила у третє відділення криворізького психоневрологічного диспансеру на початку літа 2023 року. – ділться М. – На той час я вже кілька років жила із депресією. Причиною мого звернення було те, що я почала планувати самогубство, яке могло завдати шкоди моєму кращому другу – єдиній людині із мого оточення, яка не полишала мене і давала підтримку. 

Страх, страх, що я можу завдати шкоди комусь іще, змусив мене звернутися до сімейної лікарки із скаргою (дивно виглядає це слово відносно моїх тодішніх почуттів) на суїцидальні думки […]. Вона мені виписує направлення до психоневрологічного диспансеру, бо це єдиний державний спеціалізований заклад такого профілю в місті. І каже «Там хороші лікарі». Ставлю с*аку, що вона сама там жодного разу не була і особисто ні з ким із персоналу не знайома. Я така – ну ок, а що робить. Це, в цілому, в моїй голові виглядало як логічний сценарій. Одразу від сімейної в той день поїхала на ПНД.

Оскільки це було літо 2023, було багато звернень від військових. Там це адміністративно вирішено отаким чином: відвдувачі як би «самі» (бо ніхто цього не контролює) формують дві черги до кабінету психіатра, одна з яких для людей у формі, інша для цивільних. І з кожної черги почергово заходять люди, це типу щоб військові довго не чекали в загальній черзі. Черги обидві рухаються дуже повільно. Я перед первинним прийомом просиділа 4 години.

Зараз трохи потерплю, але це все на добро

Сиджу плачу звісно, тихесенько так, без істерики, щоб нікого не напрягати, бо атмосфера тисне і ще й люди довкола. Думаю, ну зараз трохи потерплю, але це все на добро.

Зайшла врешті в кабінет, там такі байдужі тьотки в кількості 3 штуки. Одна власне психіаторка, чиє прізвище написано на дверях. Інші дві – якісь вспомогатєльні жіночки. Обличчя у всіх максимально кислі, типу «а ти-то що тут робиш?».

Я починаю розказувать, «на што жалуємся». Описала свою симптоматику. Жіночка ота главна тіки сидіть щось на компі друкує, зоровий контакт не підтримує, просто скажімо так «фіксує скарги» для компуктера. 

Питає: у вас серед родичів є хворі на голову люди?

Я кажу:  думаю що так, але вони недіагностовані. Мати алкоголічка, батько наркоман, обоє ВІЛ-інфіковані. Мати померла через СНІД, батько приймає ліки і якось живе. 

Вона на мене так глянула типу та все з тобою зрозуміло.

Каже: а ви самі щось вживаєте?

Я кажу, що шмаль (прим.: марихуану) курю. Бо так і було, мені сатіва помогала відчути апетит і хоч щось їсти, бо без банки я б ні шматка їжі в рот не поклала (фізично складно жувати та ковтати, процес поглинання їжі прямо відразу викликав). Вона просто записує, без емоцій якихось на цей предмет. Я це пояснюю, бо далі це зіграє

Вона мені каже: щас дамо вам тест на наркотики, пройдіть отуди-то отуди-то, там лабораторія (інша будівля), візьмуть у вас сечу на миттєвий тест. Потім із ним вертайтеся до мене без черги.

Я беру той тест, іду куди сказано. Знову ж, це ніхто не контролює, мене не супроводжують оці вспомогатєльні жіночки, я б в той момент могла запросто покинути територію лікарні і поїхати собі світ за очі з тим тестом у кишені.

За мною там стежила лаборантка і ми разом на підвіконні біля туалету стояли дивилися як він реагує. Вертаюся з ним до тої психіаторки, вона дивиться на тест, така ну да ну да (не збрехала я про те, що нічого крім шмалі не вживаю, виходить).

Каже мені: на сьогодні з вами все. Треба вам ще здати тест на маріхуану, але в нас їх немає, самі собі купіть.

Я кажу: а навіщо мені тест, якщо я вам і так кажу, що я вживаю?

Вона відповідає: приходь завтра з нерозпакованим тестом на дев'яту ранку сюди ж.

Дозування прочитала на рецепті, решту інформації – на вкладишах до таблеток

Я питаю: а антидепресанти ви мені випишете чи як? Вона мені виписує міасер десятку та есцитам десятку (прим.: тетрациклічний антидепресант та СІЗЗС).

Каже: всьо, іди гуляй, мене тут люді ждут.

Ну я пішла з тим рецептом в аптеку. Купила і препарати і тест. Про дозування ця дама мені ротом нічого не сказала, які там побочки, який регламент прийому... Дозування прочитала на рецепті, всю решту інформації на вкладишах до таблеток. Тест на маріхуану щось гривень 50 коштував, думаю ще а запишете у себе по документації потім що самі мені його дали, отак і полтосік зекономите собі на шоколадку.

Наступного дня я приходжу у лікарню із купленим тестом і пештою медикаментів у сумці. Особливо більше у мене нічого й немає, бо я не розраховую на ушпиталення. 

Я сиджу у черзі починаючи з дев'ятої, як було сказано. переді мною на момент моєї появи уже є кілька людей. кабінет зачинений, лікарка (не психіаторка, а одна із вспомогатєльних жінок) з'являється о 9:40.

Я повертаюся до психіаторки і починається пекло

Коли я після появи психіаторки в порядку черги з'являюся перед нею з нерозпакованим тестом на маріхуану на руках, повторюється попередня історія: вона направляє мене до лабораторії, де ми з лаборанткою разом дивимося на смужки, занурені у мою сечу і т.д. Там вочевидь показує, що я вживала канабіноїд або похідні, я зі смужками повертаюся до психіаторки і починається пекло.

Вона: то єсть ти наркоманка? 

Я: я казала вам, що курю марихуану. 

Вона: але це заборонено законом! 

Я: це був доступний мені засіб покращити свій стан 

Далі вспомогатєльні люди (уже медбрати, тобто викликані із будівлі самого власне психоневрологічного диспансеру чуваки) ведуть мене до нарколога.

Нарколог (дід рокі 70): на що жалуємся? 

Я: на депресію. Мене тут власне і не повинно бути. Я не наркоманка. Я людина, яка не має можливості інакше отримати психіатричну медикаментозну допомогу, окрім як через ваш заклад. 

Пріхлєбалка нарколога (тьотя років 60): але маріхуана заборонена законом. 

Я: я в курсі, мене тут зараз взагалі не має бути, бо не було моєю ініціативою звернутися саме до наркологічного відділення.

Вони дивляться на мене і бачать, що я не готова підтримувати діалог в стилі «я крайня». Медбрати мене ведуть назад до психіаторки і починається найвеселіше.

Лікарка мені: так шо, ложимся?

Я: куди?

Вона: на стаціонар

Я: на який ще стаціонар?

Вона: осьо документи (дає мені папір про добровільну госпіталізацію) на папері написано, що я ознайомлена із умови утримання в стаціонарі і на мене не здійснюється жодного тиску стосовно того, щоб туди піти. 

Я: але тут написано, що на мене не здійснюється тиску.

Пішла вон звідси 

Психіаторка: так, або ти щас підписуєш, або іди вон отсюда.

Я: меня потрібна допомога. що зі мною там буде? 

Вона: слєдующій. 

Тут до кабінету заходить військовий за чергою для військових.

Психіторка: от чєловєк тєбя защіщяєт. а ти тут істєріку устраюєш! Іди отсюда геть. 

Я: але в повинні виписати мені відповідні медикаменти і нагляд. мені немає куди іти. 

Психіаторка: пішла вон звідси, вон чєловєк ждьот очєрєді! І починає з ним розмовляти

Я ридаю я кажу: допоможіть мені. я не знаю, що іще я можу зробити. Я хочу, щоб мені стало хоч трохи краще. скажіть, що буде зі мною, якщо я підпишу цей папір?

Ігнор повний вспомогатєльні жінки хапають мене за лікті і починають витягувати з кабінету. Я чіпляюся за все, що бачу, я ору як навіжена: що зі мною буде? 

Психіаторка: або ти підписуєш, або пішла н*аахуй звідси. 

Я: але тут написано, що я підписую заяву про госпіталізацію без тиску? Хіба те, що ви робите, не тиск? 

Ігнор. Я в істериці мене тягнуть і я... підписую...

Крім телевізора там нічого нема

Не можна малювати і писати, – розказує М. вже про ПНД. – Не можна мати при собі гострих предметів. Ручка і олівець вважається гострий предмет. Нема дзеркала в туалеті, при цьому решітка на вікнах ззовні. 

Крім телевізора там нічого нема. Буквально нічого. Ні книжок, ні рослин. Телевізор висіть під стелею, його не можна вимкнути, перемкнути канал чи поміняти гучність. Він показує все в глітчі, від чого самих чутливих паяє ще сильніше.

Якщо будеш погано поводитися, тебе прив’яжуть

Один із санітарів вибив одній із пацієнток зуб за те, що вона співала. Інша пацієнтка як цінну інформацію турботливо сказала мені: «якщо будеш погано себе вести, тебе прив’яжуть».

Їжа це окрема історія. Я майже не їла там, бо це таке, що собаці не даси. Для прикладу: суп це вода, у якій варили сардельку, з одиноким кружальцем цієї самої сарделькі і три кубіка розвареної картоплі з текстурою монтажної піни і приблизно настільки ж їстівної

За законом, ти там «добровільно» знаходишся і можеш піти коли захочеш. Але там багато людей які «на волі» набридли свої сім'ї пиятикою, істериками, бійками і т.д.; ніхто з їхнього оточення не зацікавлений в тому щоб вони були вдома. Вони не знають своїх прав і ніхто не стане їх слухати.

Дають одну сигарету за кожну зроблену справу 

Був чоловік без ніг. Він майже весь час сидів в туалеті і курив. Він був єдиний кому давали курити скільки він хотів. Санітари відбирали сигарети які передавали родичі і давали курцям дві штуки на день якщо нічого не робиш. Якщо замість санітара робиш його роботу, дають одну сигарету за кожну зроблену справу. 

Можна мити підлогу чи стіни. Жінка з моєї палати мила, хоча вона не палила. Просто їй хотілося робити щось, бо там немає чого робити.

Вона потрапила туди бо посварилася з мамою і сиділа на підвіконні, переругуючись з нею. Каже «Я не збиралася направду стрибати, бо в нас 4 поверх, простіше зламати щось ніж вмерти». Сусідка почула як вони кричать і побачила що відбувається і викликала поліцію.

І мама не хоче забирати свою доньку бо хоче її «покарати» за те що істєріла. Отак вона там і лежить. Каже просто хотіла показати мамі як їй нестерпно. Дуже доросла жінка, 45 років.

Ніхто не каже, що тобі дають

Працівниця столовки волала на чувака який попросив добавки манної каші (на воді, без масла). Така тиша панує, всі мовчечки жують манку. А вона прям з піною у рота кричить «Ти шо а*уєл? Добавкі єму подавай?! Вапщє є*анулся, крєтін? Ти вапщє відєл сколька вас тут, у*банов?».

В мене відібрали телефон. Можна було дзвонити раз на день по загальному і не більше 2х хвилин розмова. Якщо почнеш плакати – відберуть слухавку. 

Я не знаю чим вони мене поїли перед сном. Ніхто не каже, що тобі дають. Деякі з пацієнтів ховають табли під язик. Я після них засинаючи бачила зорові галюцинації і на ранок не могла упродовж 20-30 хвилин зрозуміти де знаходжуся, вольовим зусиллям збирала кімнату як пазл.

Коли мене випускали то я підписала папірець який мені мали давати підписати коли я туди поступала. Там типу що ти ознайомлений з планом лікування і все дуже красіво: і арттерапія, і спорт, і групова терапія, і так далі. По факту пацієнти просто ходять із кута в кут чи лежать.

Ну і ніхто ж пацієнтам просто не дає ознайомитися із цим документом коли вони поступають. От і вся нєдолга. Тепер маю плюс одну мрію: щоб від цієї шарашкіної контори каменя на камені не лишилося.

Які висновки?

На жаль, попри стандарти лікування, вітчизняна психіатрія перебуває не в найкращому стані. Чимало лікарів і досі замість того, щоб надавати допомогу, буквально псують життя пацієнтам, що може мати довготривалі наслідки та спричинити недовіру до медицини загалом. 

Однак все це не означає, що потрібно уникати фахівців з ментального здоров’я. Втім рекомендуємо Вам звертати увагу на відгуки та кваліфікацію фахівця. Якщо взаємодія з лікарем викликає у вас дискомфорт, краще зверніться до іншого спеціаліста.

А якщо вам стало некомфортно від цієї статті, рекомендуємо відпочити та прочитати цікаві факти про голубів.