"Шкіпер": бойовий медик, що бачить смерть в обличчя

Що найважче у роботі бойового медика? Для Івана Бердецького, відомого серед побратимів як "Шкіпер", найболючішим спогадом війни є момент, коли він бачив останні подихи загиблих товаришів. Цей досвід, набутий на Майдані, а згодом у лавах ЗСУ, перетворив його на справжнього ангела-охоронця на полі бою. Про це повідомляє "Українська правда. Життя".

Іван, до війни працюючи в IT-сфері, віддав перевагу рятуванню людських життів. Він став інструктором із домедичної допомоги та тактичної медицини, навчаючи цивільних і військових. З початком повномасштабного вторгнення долучився до 112 бригади ТрО, а згодом перейшов у 47-му окрему механізовану бригаду.

"Наприкінці лютого я вивіз свого кота на Вінниччину, а сам вирішив допомогти країні. Власної сім’ї у мене поки немає. У складі 47-ї бригади в нас було багато навчань, серед них і за кордоном. А вже з лютого-березня 2023 року ми почали заступати в бойове розпорядження. Спершу були на півночі, потім нас перекинули на південь". - розповідає "Шкіпер".

Життя під обстрілами

Як бойовий медик, Іван неодноразово опинявся під ворожим вогнем. Він згадує, як витягував поранених з підбитої "Бредлі", як надавав допомогу під час запеклих боїв на Запорізькому напрямку. "Найважче – закривати очі побратимам", – зізнається він.

Незважаючи на численні поранення, "Шкіпер" продовжує виконувати свій обов’язок. Він розповідає про дивовижні історії виживання, коли поранений боєць, отримавши обмороження, пролежав на морозі чотири доби і все ж вижив. Іван згадує, як йому вдавалося надавати допомогу пораненим під час бою, незважаючи на постійну загрозу життю.

Був випадок, коли Івану вдалося врятувати побратима із перебитими гомілковими кістками. Каже, поранений постійно кудись виривався, знімав шини, турнікети. Неадекватно реагував, і було важко його тримати у спокійному стані. Проте під час бою бойовому медику вдавалося надавати йому допомогу і при цьому відстрілюватися.

Важкі втрати та віра в життя

Однією з найболючіших втрат для "Шкіпера" стала загибель його командира, Олега Гільжинського. "Я бачив його останні подихи", – з гіркотою згадує він.

Попри всі жахи війни, Іван вірить у життя. Він наголошує, що людський організм здатний на дивовижні речі. "Іноді ти ставиш крапку, а життя – ні", – каже він.

Повернення на фронт

Своє четверте поранення отримав уже в Бердичах 8 квітня. Тоді він намагався забрати тіло загиблого побратима.

"Нас постійно накривали артою, дронами-камікадзе, КАБами. Ми намагалися з декількох спроб виконати це завдання. Під час нашого виходу окупанти завдали ударів КАБами. Чотири авіабомби впали на відстані від 30 до 100 метрів. Ми встигли залягати в окопі. Все обійшлось дуже добре, я би сказав: отримав лише перелами ноги. На адреналіні ще десь пів кілометра з побратимом відтягнулись назад, поки нас не забрали. Та евакуювати тіло загиблого нам тоді, на жаль, не вдалося", – розповідає бойовий медик.

Потім Іван з’ясував, що зламав ще й кістки стопи. Кілька місяців проходив реабілітацію у столиці. 

Після тривалої реабілітації Іван повернувся на фронт. Він продовжує рятувати життя своїх побратимів, незважаючи на постійний ризик.