Шлях. Вірш К. Вернер

Шлях

Сичав надновими простір, пульсари блищали гостро, летіли кометні зграї у прірву світів сторчма. 

По пустці та по свічадам, по простору й позачассю, по темним шляхам без краю ішли собі кішка й маг. 

І маг говорив про те як у світлі зникає темінь. Що кожен промінчик – вічність, а значить вони – трава.  Що зорі блищать хрестами, і скоро його не стане, залишаться тільки свічки, та, може, його слова. 

А кішка йому нявчала як тихо шеркбуть ночами у войдах щури та миші: напевно, гризуть пітьму. Як з неба тече сметана у передчутті світанку. Шкода, що її не злижеш. Неясно лишень, чому. 

І йшли вони так, поволі, без остраху та без болю: лишився хіба сам морок, лишився хіба що крок.  І кішка ловила місяць, а маг – те, що кликав змістом. І кожен з них був самотнім між дивно-близьких зірок.

Горнулись до скупчень пилу, у хащах планет губились, дивилися вдвох на все це, забувши, як впасти вниз. 

Ставали легкі, мов спомин і танули поступово у Всесвіті, 

поки Всесвіт 

поволі 

щезав 

у них.