Казка про озеро. Вірш К.Вернер

Казка про озеро

 

І вода безмежна, 

У товщі її чорно. 

І коли король зазирає у воду, 

король бачить небо – не бачить дно, 

Білі хмари на небі, знайомі, й водночас такі незвичні, 

І своє постаріле за двадцять років, майже чуже обличчя. 

 

І коли чудовисько підіймається з-під води, 

Воно дивиться в небо, та бачить свої сліди: 

Бачить брижі у синій товщі, 

Рачків і скатів, 

Бачить дно, до якого йому більше 

Не дістатись. 

 

І вода шепоче обом їм про звичні речі: 

Хтось сьогодні помре. 

Це беззаперечно. 

 

Бо король йшов сюди дев'ятнадцять зим, 

Дев'ятнадцять і ще одну. 

Бо він ринув у війни, а після у них тонув, 

Бо лишав за своєю спиною могили та попелища,

Бо так довго шукав, що забув, навіщо. 

 

Він так довго блукав між згарищ та трясовин, 

Що тепер не збагне, де чудовисько, а де – він. 

 

І з води на каміння виповзають погрітись змії. 

Хтось сьогодні помре. 

І цього не зміниш. 

 

Бо чудовисько двадцять років стирало хвіст та плавці.

Бо у домі чудовиська – водорості й мерці, 

Самоцвіти та золото, скойки і товща мулу, 

Бо воно чекало, а тільки чого – забуло. 

 

Надто довго дивилося вгору, як у вікно, 

І не знає, де король в ньому, де воно. 

 

І з води та хмар проступають примарні лиця. 

Хтось сьогодні помре. 

Бо так вже годиться. 

 

Бо вода віддзеркалює небо, стіна очерету – обрій. 

Бо легенда та смерть блукають стежками обруч. 

 

Не важливо, що трісне першим: ікло чи спис, 

Хто зведеться востаннє, щоб впасти вниз.

Не важливо, що буде міцнішим: 

Кістяний шип хвоста 

Чи лати. 

 

Хтось сьогодні помре, – шепоче вода 

І чекає, 

Бо вміє лише чекати.

 

Подякувати автору можна за посиланням.