Лукізм і міфи прожіночу красу

Лукізм - це дискримінація людей за зовнішнім виглядом. Причому не має різниці, чи це створений імідж чи вроджені зовнішні риси. Це явище тісно переплітається з міфом про красу, який активно нав’язується жінкам. 

Досить цікавим є явище нав’язування жінкам б’юті практик та інвазивних косметичних процедур. Одного разу довелося почути від знайомої, що вона робить макіяж з поваги до оточуючих. 

Мені це здалося досить дивним, оскільки зовнішній вигляд – це приватна справа. Для поваги до оточуючих достатньо не бути брудним та не смердіти. Натомість від багатьох жінок можна почути, що вони «без макіяжу не гарні» і що виходити з чистим обличчям «неповага до оточуючих». Такі тези можна почути від жертв «міфу про красу». Внаслідок його експлуатації маркетологами до жінок більше вимог, ніж до чоловіків. 

Окрім макіяжу та незручного одягу з «міфу про красу» витікає стереотип «старість =потворність». Жіноче старіння не толерується у суспільстві. Якщо жінка не збирається боротися зі зморшками та фарбувати сивину, то їй говорять «запустила себе». У чоловіків навпаки толерують сивину, зморшки і шрами. 

Найсмішнішим виглядає агрументація щодо природності таких вимог . Тому що цей міф розвінчує антропологія та історія. Декілька разів за сторіччя змінювалися стандарти краси. Наприклад, у 90х була модною худорлява статура, а вже у 2010 році пишна фігура та перекроїні риси обличчя у стилі сімейства Кардаш’ян. Навіть такі «природні ритуали» як гоління ніг з’явилися після Другої світової у США. В Україні лише з падінням совка і надолуженням дефіциту речей та культури.  

Б’юті практики є більш затратними, особливо на фоні різниці зарплат чоловіків та жінок на 20%. Тому говорити про свідомий вибір щодо цих ритуалів із зовнішністю можна буде лише після відсутності тиску та жінок та суспільне засудження лукізму.